Кілька років тому Люба Кіндратович вела на сторінках тижневика «Аудиторія» рубрику «Долі людські».

Згодом вона почала працювати у видавництві «Свічадо» і, використавши свій журналістський досвід, підготувала 3 книжки із серії «Невигадані історії». Перша - «Я поспішаю жити» - вийшла друком у 2007 році, наступна - «На терезах долі» - у 2008 році, і ось нещодавно з'явилася чергова збірочка невигаданих історій - "Усе вирішує серце".

 - Любо, який був шлях  Твоїх книжок до читача? Можливо, працюючи у видавництві і редагуючи чужі тексти, ти відчула тугу за журналістикою, за тим, щоб писати самій?

Редагувати тексти книжок буває не менш цікаво, аніж писати самій. Ти стаєш причетною до появи нової книжки, одним з її перших прискіпливих читачів, ще на етапі рукопису або перекладу удосконалюючи, довершуючи її у співпраці з авторами чи перекладачами. Свою роботу я люблю й за те, що вона дає мені можливість ознайомлюватися з новими книжками. А в нас у «Свічадо» їх готується чимало - щороку понад нових 70 видань на різну тематику - від наукових, богословських, психологічних, художніх  - до книжок для підлітків, молоді, подружжя. Втім, й журналістики я остаточно не полишала, час від часу співпрацюючи з різними виданнями. Тож коли директор видавництва Богдан Трояновський запропонував мені готувати наступну книжку свічадівської серії «Невигадані сторії» (на той час в ній вийшов переклад з італійської «Родинні перехрестя» та «Божий дарунок» львівського автора Юрія Кирика), я охоче погодилася. У цій серії ми публікуємо реальні історії - розповіді людей, які пережили непрості випробування, але з Божою допомогою змогли подолати їх, і ось тепер діляться своїм досвідом з иншими. У цих оповіданнях нема ні вигадки, ні зайвого мелодраматизму, - лише реальні історії Ми сподіваємося, що ці сповіді душі й реальні свідчення віри у Всевишнього допоможуть комусь по-иншому глянути на своє життя і його сенс, подолати власні труднощі. Адже  особисте свідчення віри важить набагато більше, ніж теоретичні розмірковування і дидактичні настанови

До першої книжки «Я поспішаю жити» увійшли різні розповіді: про кохання і зраду, втрату близької людини, після якої життя, здається, втрачає сенс, про сприйняття невиліковної хвороби, про те, як юнак з "вуличним" минулим і дисциплінарним батальйоном за плечима став священиком-душпастирем в'язнів...

Попри пережиті випробування, ці розповіді  життєствердні й оптимістичні: Бог усе обертає на добро, хоч як важко часом нам буває прийняти цю істину у своєму серці.

"Нам инколи здається, що Бог незворушно споглядає на наші страждання, розчарування й невдачі, і йому байдуже до них. Це не так. Ісус Христос також пізнав сум, втрату, зраду.  Він, як ніхто розуміє нас, Він, як ніхто, знає, що насправді нам потрібно, і тільки Він може зцілити наші рани. Лише треба довіритися Йому.  І пам'ятати: те, що ми сприймаємо як важкі проблеми і випробування, може виявитися для нас неочікуваним даром, новими можливостями". Ці рядки з одного  із оповідань можуть бути лейтмотивом усієї книжки.

Назву другій книжці «На терезах долі» дали слова одного з героїв - львів'янина Володимира Дуди:

"Инколи думаю: якби у світі були спеціяльні терези, на яких можна було б зважувати людське щастя і нещастя, і я поклав на них перші 30 років свого життя, коли був здоровим і міг втішатися усіма земними радощами, і 20 наступних років з важкою невиліковною хворобою, що переважило б? Чомусь думаю, що ті терези були б зрівноважені, як усе зрівноважується в нашому житті: і горе, і радість, і втрати, і набутки. Я знаю це на власному досвіді: поступово моя фізична активність обмежилася стінами квартири, і хвороба - м'язова дистрофія, що прогресує, - не дрімає. Найстрашніші у цьому діягнозі, власне, ці слова - «що прогресує». Але саме моя недуга допомогла мені переосмислити багато речей, почати свій шлях до Бога і з Богом. Звичайно, як і кожна людина, я хотів би бути здоровим, хотів би знову відчути міць і силу в руках та ногах. Але твердо знаю: усе в цьому житті має свій сенс, і часто неміч фізична породжує духовну силу".

А назва третьої книжки "Усе вирішує серце" з'явилася завдяки  словам одного священика, що служить у крихітній капличці у приморському місті. Ми з дітьми там відпочивали, і нам страшенно не пощастило з погодою: було холодно, весь час лив дощ, і ми дуже журилися, що наша відпустка отак безрадісно минає.

"Дощ - це лише дощ. - сказав тоді мені отець. - А все решту вирішує твоє серце".

І ми перестали очікувати на добру погоду і почали насолоджуватися білими чайками, що прилітали щоранку на балкон нашого номеру, запахом розквітлого бузку, середньовічними кварталами старого міста, дивовижними мушлями, знайденими на узбережжі...

Знайомство з кожним і з героїв книжки, зустрічі з ними були для мене незабутніми подіями. Я черпала від них силу духу, життєву мудрість, непохитну віру, я захоплювалася ними!

- А знаєте, одна з ваших героїнь - справді дуже мужня людина й багато пережила, але вона не є ідеальною, - сказала мені одна читачка.

І я відповіла їй, що серія «Невигадані історії» - не про ідеальних людей, бо инакше ці історії були неправдоподібними. Вона про тих, хто, живучи з Богом у серці, у всіх своїх проблемах покладається перш за все на Нього. Це не означає автоматичного вирішення усіх труднощів. Багатьом героям й далі непросто в щоденному житті. Та вони не ламаються під їхнім тягарем випробувань, у них є міцна опора - віра.

Оксана Потимко, внаслідок діябету цілковито втратила зір. Вже будучи незрячою, вступила до університету і з відзнакою закінчила його, блискуче захистила дисертацію, очолила товариство незрячих і знайшла себе у служінні иншим.

Віра Покора, сирота з дитинства, у 30 років залишилася сама з чотирма дітьми. Її кредо - не замикатися у своїх негараздах, іти поміж люди. Вона не пропускала зібрань спільноти багатодітних християнських родин, навіть коли найменшій донечці був лише місяць - вирушала туди разом зі всіма чотирма дітьми.

Вже згадуваний Володимир Дуда, важко захворівши, у 90-і роки, коли ще далеко не кожен мав вдома магнітофон, і тим більше записи зі Святим Письмом, читав Біблію незрячим по телефону. Маючи щодня, як сам жартує, «20 хвилин біблійними сторінками з Володимиром Дудою», одній незрячій перечитав усе Святе Письмо!

Пані Марія, маючи вроджену ваду серця, при якій пологи можуть виявитися фатальними, перед народженням кожного зі своїх дев'яти дітей писала розписку, що вона  знає про всі небезпеки. Був момент, коли її чоловік, доведений до відчаю нестатками та житловою проблемою, не сприйняв спочатку восьму вагітність дружини. Але на нього вплинули слова: «Якщо ти наполяжеш на аборті, Іване, те малятко завжди бути дріботіти своїми крихітними босими ніжками за тобою, ті кроки відчуватимеш все життя, і не зможеш спокійно зайти до церкви... Не роби цього, Іване. Дай цій дитині народитися...»

І чоловік вже без вагань прийняв восьме ще не народжене дитя, незважаючи на те, що велика сім'я мешкала в однокімнатній квартирі. І згодом у подружжя народився ще один хлопчик! Житлові й матеріальні проблеми з часом вирішилися, діти повиростали і тішать батьків своїми здобутками.

Марта Желудько завдяки своєму глибоко неповносправному синові Юрчикові стала віруючою людиною і переосмислила багато речей.

«Неповоносправні часто зазнають приниження і відкинення, їх трактують як таких, що позбавлені гідности і прав, але якраз вони у своїй простоті й щирості, в мирі й спокої, у своїй довірливості й невмінні вивищуватися над иншими, у чистоті свого серця, можуть нас наблизити до Бога, допомогти зрозуміти, що Він любить кожну людину - такою, як вона є», - каже пані Марта.

Втім, не розповідатиму про усіх героїв, бо ж читачам не цікаво буде читати книжки!

- А Твої власні історії у цих книжках є?

- Є. Попри те, що в цих історіях  йдеться про дуже особисті речі, я все ж ввела їх до книжок. Гадаю, нам не треба боятися бути щирими одне з одним. Це велика проблема нашого часу - замкнутість у собі, боязнь відкрити иншому душу, постійне оглядання, що скажуть і подумають инші. Не варто боятися бути собою...

- Як сприйняли ці книжки Твої рідні?

- Перша книжка була великою несподіванкою для мого чоловіка - уперше він побачив її на відзначенні свого дня народження. Чоловік - учитель, у той день проводив відкритий урок, а потім було невеличке святкування в колі колег. І я подарувала йому книжку «Я поспішаю жити...». Згодом, коли його спіткала важка недуга, він узяв її із собою до лікарні...

Звичайно, дуже уважними читачами - ще із часу моїх перших шкільних спроб писання - є також і мої батьки. Старша донечка Марічка теж буквально «ковтнула» три книжки - останню ще в електронному варіянті. Вона дуже любить читати, особливо реальні історії з життя. Молодша, 6-річна Андріяна також дуже любить книжки, але найбільше наразі - про принців і принцес.

Ну а всіх тих, кого зацікавлять «Невигадані історії», - цікаві, захопливі, повчальні, зворушливі - запрошую до їх читання.

 Якщо ж хтось за хоче поділитися своєю розповіддю чи порадити героїв наступних оповідань серії «Невигадані історії», - я охоче зустрінуся з ними!

- Домовилися!

Розмову вела Інна Кравець